На початку цього тижня наша новоспечена університетська благодійна організація «Атлант» зібрала для бійців зони АТО допомогу. Теплі речі, їжа, медикаменти, солодощі… що ще потрібно для хлопців, які захищають не лише наш регіон, але й відстоюють честь всієї України? Мені запропонували написати листа. Я давно хотіла це зробити, але не знала з чого почати, вагалася, не могла віднайти слів, які б точно говорили про мої переживання та неймовірну прихильність до героїв.
Слова знайшлися… Вони полилися рікою. Я написала листа невідомому солдату. Написала, як усі студенти та викладачі за них переживають, як у нашому університеті проходять благодійні ярмарки та концерти. Сподівалася, що хоч трохи зможу відволікти їх від страшних буднів війни. На останньому рядку аркуша, вирваного із старого зошита, написала свій мобільний. На всякий випадок. А раптом хтось із солдатів схоче поговорити?…
…Завжди любила четвер. Але четвер 9 жовтня сподобався мені особливо. У цей день на дисплеї мого телефону засвітився невідомий номер. Я несміливо підняла слухавку:
– Здрастуйте! Це Леся? Так? 55-а артбатарея передає вам вітання і безмежні слова вдячності за допомогу. Ви навіть не уявляєте, наскільки нам усім приємно.
Я не одразу знайшла потрібні слова. Щось почала швидко говорити про їхній героїзм, свою захопленість та вдячність:
– Ви дійсно воюєте? – поставила я безглузде запитання.
– В проміжках між обстрілами навіть можемо трохи попалити, – голос зі слухавки намагався трохи заспокоїти спантеличену мене.
Виявилося, що мені зателефонував старший сержант Костянтин Кириленко. Йому 23, і він вже 2 місяці на війні. Хлопець давно хотів піти в армію, зайнятися військовою справою, як і решта чоловіків у його родині. Але батьки були проти. Після закінчення школи отримав спеціальність електрогазозварювальника, потім записався до лав Самооборони міста Запоріжжя, де, власне, народився і проживає. За декілька днів хлопцю прийшла повістка з військкомату. Коли дізналися батьки про те, що їхній син йде на війну, лише промовчали. Тато зі словами «це твій вибір» потис руку. Так молодий хлопець відправився на війну.
Спочатку був у Донецьку. Там утримували аеропорт. Костя на власні очі бачив «двохсотих» і «трьохсотих». Спочатку про загиблих не розголошували, потім тіла почали віддавати рідним. Зараз він під Маріуполем. На моє зауваження, що в Маріуполі все спокійно, Костя запевнив – то лише на ТБ так кажуть, насправді тут регулярні обстріли. Спочатку російські війська обстрілюють місцевість, а потім починають «бомбити». Зараз артбатарея утримує Маріупольський аеропорт, але нещодвано мер Маріуполя сказав, що треба його здавати ворогам. Якщо це станеться, то війна може дійти й до Бердянська. Тобто фактично хлопці утримують позиції і не дають російським агресорам прорватись на нові території.
Костя щодня по рації зв`язується зі штабом АТО в аеропорті, таким чином контролюючи ситуацію. Сплять хлопці на землі, мерзнуть, хворіють. Серйозно хворих відправляють до лікарень найближчих містечок та населених пунктів. У вільний час грають в шахи, чистять зброю, зараз іноді ловить Інтернет – читають новини. Наша розмова тривала близько години. За цей час зв`язок переривався 4 рази.
Щодо ніби-то перемир`я, про яке оголосив Петро Порошенко, то насправді лише декілька днів, як стихли постріли. А 7 жовтня на день народження Володимира Путіна взагалі було затишшя, не пролунало жодного пострілу. Хлопці нарешті можуть спати по 6 годин на добу. Нещодавно до Кості приїздили батьки, привезли їжу, гостинці. Мама дуже плакала, батько намагався стримувати емоції. Старший сержант зізнався, що гуманітарна допомога до них рідко надходить. Харчуються вони в основному м`ясними консервами та перловою кашею. Іноді можуть зайти в якийсь магазин. Але з крадіжками в них суворо. Навіть якщо в магазин потрапила бомба, хлопці не займаються мародерством. А от відомий багатьом батальйон «Азов» не цурається «нічийних продуктів», – Костя бачив цей злочинний факт на власні очі.
На кінець розмови я запитала в нього, чому він у такому молодому віці пішов на війну. Почула достойну відповідь: «Тому що я люблю Україну! Буду боротися за неї до тих пір, доки не настане мир». Після війни Костя планує вступити до університету та продовжувати працювати на заводі «Мотор Сич». Наостанок я зізналася, що хотіла б чимось допомогти солдатам, на що Костя по-чоловічому відповів: «Сидіть удома! Навчайтеся, працюйте та морально підтримуйте нас – ви навіть не уявляєте, наскільки це для нас важливо!».
Леся Сухомлин,
студентка-журналістка БДПУ
Фото з мережі "ВКонтакте"
как здорово!) очень трогательно и прекрасно))) аж за душу взяло)
Дуже гарний матеріал, Леся – молодчинка, тільки не пишіть інформацію про дислокацію військ. Не треба.