Геній тендітної незламності

До 145-річчя від дня народження Лесі Українки

14256437332267

Коли Іван Франко на зламі ХІХ та ХХ сторіч назвав Лесю Українку «мало не єдиним чоловіком в українській літературі», тоді декому це могло видатись не більш ніж красивою «фігурою мови», навмисним перебільшенням. Проте за час, що відтоді минув, стало цілком очевидним: це — лише констатація реального факту, не більше. На тлі отої «м’якої сентиментальності» (якщо не сльозливості), дитинячого, інфантильно-пестливого ставлення до життя, що його Лариса Петрівна Косач з гіркотою бачила у багатьох сучасників-малоросів за своїм світоглядом, творчість, доля й вчинки нашої Лесі були, є зараз й надовго залишаться вражаючим прикладом геніальної тендітної незламності. Вражаючим прикладом перемоги сили духу над важкими життєвими обставинами, над «природним» прагненням жити спокійно та говорити людям те, що їм приємно чути, те, чого від тебе чекають, але що є, по суті, рабською брехнею.

Чого може нас навчити сьогодні Леся? Коротко означимо головне. Бути рабом — це найбільша ницість, найглибша моральна прірва, це — вирок, без надії, людині й нації в цілому. (Так, Леся закликала: «Без надії таки сподіватись!» — але це були слова абсолютно внутрішньо вільної людини, до рабів вони не мають жодного стосунку.) Що треба, аби зробити перший крок до звільнення? Зрозуміти, що ти, твій народ є «несвободним», є скутим — політичними, духовними або соціальними путами або часто усім цим разом, — як це з ранніх років відчула Леся, з гнівом написавши вогняні рядки: «slavus-sclavus» («слов’янин-раб»). Леся Українка довела, що голосні промови про волю самі по собі нічого не важать — починати треба особисто з себе, і важливі конкретні вчинки, справи, дії, а не скигління, скрушні зітхання, сльози (що змінять сльози там, «де навіть крові мало»? Ось питання питань).

леся-українка-200-1 1lesya51

   «Хто звільниться сам — той вільним буде; як звільнить хтось кого — в неволю забере». Нам всім конче потрібно буквально напам’ять вивчити цей Лесин вислів — воістину змістовніший, аніж сотні формул «мудрих» політиків. Свобода виборюється (не декларується!) лише власними силами; сподіватися на щось інше — то, в кращому разі, наївна ілюзія. Не можна не згадати й про те, що Лариса Петрівна ніколи не вірила (і цілком справедливо) у «визвольні» можливості озлобленого, люмпенізованого натовпу (не плутати з народом!), воліючи писати й думати про справжніх «аристократів духу». Вона й сама абсолютно повною мірою була такою аристократкою; важливо, що гранично ясно усвідомлюючи свою національну ідентичність (обраний нею творчий псевдонім був цілком органічним), ця дворянка за походженням (!) свідомо присвятила життя справі політичного, культурного та соціального звільнення рідного народу. Народу, який знала краще, аніж легіон «реєстрових патріотів». Народу, який вона йменувала так: «Дитя сліпеє зроду» — і понад усе хотіла, щоб він став зрячим, а отже, і мужнім. Народу, історію якого вона блискуче й досі неперевершено вписала в контекст всесвітньої історії.

Ларисі Петрівні доля відвела лише 42 роки життя. Але про таких людей важко сказати «була…». Знамените гасло Майдану Гідності «Рабів до раю не пускають» є, поза сумнівом, Лесиним за своїм духом.

Ігор СЮНДЮКОВ,
«День»
(із сайту:?http://www.day.kiev.ua/uk/
article/kultura/geniy-tenditnoyi-nezlamnosti).
 


Поділитися:

  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • Blogger
  • Мой Мир
  • Одноклассники
  • Print
  • RSS
comments powered by HyperComments

Система OrphusЯкщо Ви знайшли помилку на сайті, просимо повідомити про це адміністратору. Виділіть текст з помилкою та натисніть комбінацію клавіш Ctrl+Enter. Дякуємо!