Моволюби

Всеукраїнський радіодиктант національної єдності цього року писатимемо 8 листопада (п’ятниця). Початок – об 11:00. Деталі повідомимо найближчими днями. Долучайтеся, друзі! https://suspilne.media/news/1921…

Без имени-1

ПИТАННЯ ПОХОДЖЕННЯ СХІДНОСЛОВЯНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ У СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ МОВОЗНАВЧІЙ НАУЦІ

Походження східносло’янської писемності (в широкому розу­мінні – власне письма, літератури і літературної мови) у східних слов’ян належать до найскладніших питань.

Серед різноманітної проблематики, пов’язаної з розвитком східнослов’янської писемності, особливо виділяються два найбільш загальні і найчастіше дискутовані питання – про існу­вання письма у східних слов’ян до введення християнства і про характер мовної ситуації в писемності Київської Русі.

На питання про те, чи існувало письмо у східних слов’ян до запровадження християнства, даються різні відповіді – від категоричного заперечення до невиправданого перенесення початків східнослов’янської писемності у глибоку доісторичну давнину. Так, відомий чеський істо­рик письма Ч. Лоукотка вважає, що слов’яни навчились писати лише в IX ст., тобто після винайдення Кирилом слов’янської азбуки. На думку В. М. Істріна, давньоруська писемність не виникла поступово з основ, закладених у самій руській народності, а з’явилась раптом, будучи занесеною від спорідненого народу. З другого боку, А.С. Львов і М.О. Константинов вважали, що глаголиця чи доглаголичне письмо виникло на східнослов’янській території ще перед початком нової ери.

Частина авторів (наприклад, Ф. П. Філін) займає в цьому питанні стриману, але в основному скептичну позицію, яка аргументується тим, що на східнослов’янській території не збереглося датованих чи виразно хронологічно пов’язаних з точно датованими подіями писаних пам’яток, давніших ніж з кінця X ст. Скептична позиція в цьому питанні зумовлена неврахуванням конкретно-історичних умов існу­вання і розвитку Давньоруської держави в її стосунках з Візантією, скандінавськими землями, хозарами і західноєвропейськими держа­вами, за яких застосування письма було практично неминучим, а та­кож недооцінкою ряду прямих історичних вказівок на існування писем­ності у східних слов’ян щонайменше за два століття до офіційного запровадження християнства. Однією з таких вказівок є повідомлення Чорноризця Храбра про те, що слов’яни до запровадження християнства писали чертами і різами (типу пам’ятних знаків у вигляді зарубок і позна­чок на дереві), а потім протягом довгого часу користувалися грецьким і латинським алфавітами, хоча й без упорядкування, тобто без належного пристосування до фонетичних особливостей слов’янських мов. Прямим свідченням застосування грецького письма для фіксації східнослов’ян­ських слів є записи назв дніпровських порогів і східнослов’янських племен у відомому творі Константина Багрянородного «Про управлін­ня імперією» (між 946 і 953 роками), на доказове значення яких у даному відношенні досі не звернуто належної уваги. У зв’язку з по­відомленням Храбра слід зауважити, що в ньому йдеться головним чином про початковий стан розвитку писемності у південних і півден­но-західних слов’ян, тимчасом як про давню писемність у східних слов’ян болгарський автор точних відомостей міг і не мати.

Більшої довіри, ніж йому було виявлено досі, заслуговує наявне в усіх списках «Паннонського житія» Кирила повідомлення про те, що під час подорожі до хозар у 860 р. Кирило знайшов у Херсонесі (поблизу нинішнього Севастополя) Євангеліє і Псалтир, написані якимись руськими письменами, які він, після ознайомлення за допомо­гою одного місцевого чоловіка з розмовною руською мовою, скоро розшифрував і почав читати, легко розуміючи текст. Висловлювані більшістю дослідників сумніви відносно правильності написання слова роусьскыми в списках «Житія» і намагання тлумачити його як прушьскыми, тобто «готськими», або як соурьскыми «сірійськими» позбавле­ні грунту, оскільки ні готську, ні сірійську мову Кирило, який до того цих мов не знав, не зміг би так швидко засвоїти. Що ж до пропозиції розуміти названі в «Житії» руські письмена як «варязькі» (П. Шафарик, Є. Голубинський, П. Фортунатов), то такому розумінню ніщо не суперечить, якщо тільки мати на увазі, що заснованими на скандінав­ських рунах письменами міг бути оформлений східнослов’янський мов­ний текст. Тільки при такому припущенні стає зрозумілим повідомлен­ня «Житія» про те, що Кирило повинен був спочатку розшифрувати назване «руське» письмо (чоловік, який ознайомив його з розмовною східнослов’янською мовою, цього письма не знав), але потім став лег­ко читати і розуміти текст книг (написаний мовою, близькою до ста­роболгарської).

Можна припустити, що руське письмо, яким були написані книги, знайдені Кирилом у Херсонесі мало протоглаголичний характер і зго­дом було використане Кирилом для створення глаголиці. Таке припу­щення узгоджується з єдино можливою відповіддю на питання про те, яку з двох старослов’янських азбук – кирилицю чи глаголицю – ство­рив Кирило. На користь висновку про створення Кирилом глаголиці свідчить ряд переконливих міркувань. Найважливішою в даному разі є та не враховувана досі обставина, що, відправляючись у Моравію, в якій панувало засилля римської церкви, вороже настроєної щодо грецької, Кирило, як досвідчений і розумний дипломат, не міг почина­ти свою місію з поширення там церковного письма, заснованого на грецькій графіці, яке зразу зустрілося б там з рішучим опором Риму. Тим більше не міг би Кирило поїхати – до римського папи і домогтися в нього дозволу на продовження богослужіння слов’янською мовою, коли б слов’янські церковні книги, з якими він приїжджав, були на­писані кириличним письмом, в основі своїй тотожним з грецьким. Тими ж ворожими стосунками між римською і грецькою церквами пояс­нюється й факт переважного поширення й тривалого збереження гла­голичного письма в західних і південно-західних слов’янських землях на римсько-грецькому церковному пограниччі, тимчасом як у східних і південно-східних слов’янських землях, де безпосередній вплив рим­ської церкви практично не проявлявся, створена Кирилом глаголиця так і не змогла витіснити слов’янську азбуку, яка стихійно розвинулась на грецькій графічній основі і, можливо, була лише доповнена окре­мими знаками під впливом глаголиці, а згодом навіть перейняла на себе ім’я кирилиці. До сказаного слід додати, що коли б глаголиця бу­ла створена не Кирилом, а будь-яким іншим після його смерті і, таким чином, не була освячена величезним авторитетом Кирила, вона, з її складними і незручними знаками, у порівнянні з грецьким чи латинсь­ким алфавітом, ні в якому разі не знайшла б того поширення і трива­лого застосування навіть на частині слов’янських територій, яке вона в дійсності мала.

До історичних свідчень про те, що східні слов’яни мали письмо вже до запровадження християнства, належить також повідомлення арабського мандрівника Ібн Фадлана про те, що в 921 р. він бачив обряд поховання одного, очевидно знатного, руса (мабуть, варяга), під час якого після спалення тіла на насипаному горбі було поставлено дерев’яний обрубок, а на ньому написано ім’я похованого та ім’я царя русів; повідомлення арабського письменника Ель Массуді (помер 956р.) про виявлене ним пророцтво, начертане на камені в одному з руських храмів, та деякі інші історичні відомості. Сукупність усіх цих відо­мостей, наявних у різних історичних джерелах, не залишає ніякого сумніву в тому, що вже до прийняття християнства східні слов’яни користувалися якимось видом (а може, й кількома видами) письма, придатного для запису не тільки окремих слів, а й великих текстів. Те, що такі тексти не збереглися, не може бути підставою для за­перечення чи хоча б сумніву у правдивості історичних свідчень про їх існування в минулому. Зникнення їх може пояснюватись не тільки їх природною загибеллю, а й можливим знищенням, якому їх могли піддати служителі офіційної православної церкви, що визнавала тіль­ки тексти, перекладені Кирилом і Мефодієм чи їх послідовниками і писані тільки кирилицею або глаголицею (пор. знищення в Моравії служителями римської церкви слов’янських книг, писаних кирилицею чи глаголицею).

Друге з розглядуваних тут питань стосується мовної ситуації, яка склалася в Київській Русі після офіційного запровадження християнства. Ідеться, зокрема, про роль і взаємовідношення в сфері писемності місцевого східнослов’янського мовного елемента і занесеного у вигляді церковних текстів елемента південнослов’янського, або давньоболгарського. Як відомо, на це питання так само даються різні відповіді. Один з перших дослідників літературно-мовної ситуації в Київській Ру­сі – І. І. Срезневський – у різних випадках займав у цьому питанні не зовсім однозначну позицію. У своїй праці «Читання про давньо­руські літописи», написаній у 60-х роках XIX ст., але опублікованій лише в 1904 р., він говорить, що одні пам’ятки давньоруської писемності були написані церковнослов’янською мовою з домішками давньоруської, а інші – давньоруською з домішками церковнослов’янської. У праці «Думки про історію російської мови» є така суперечлива з сучасної точки зору фраза: «До XIII ст. мова власне книж­на – мова творів духовних, мова літописів і мова адміністрації – була одна й та сама» до того, що й Слово Луки Жидяти, і повчання Іларіона, і Руську Правду, і Духовну Мономаха, і Слово Данила Заточника, і Слово о полку Ігоревім, і Грамоту Мстислава Новгородського дехто дозволяв собі вважати написаними однаково наріччям не руським, а старослов’янським. Разом з тим у цій же праці І.І. Срезневський про­водить висловлену вже О. X. Востоковим думку про те, що на час появи слов’янської писемності окремі слов’янські мови, особливо схід­нослов’янські і південнослов’янські, розрізнялись між собою дуже не­багатьма рисами, і це робило можливим функціювання староболгар­ської мови в ролі літературної мови всіх слов’ян, зокрема східних.  Це останнє твердження лягло в основу підтриманого рядом наступних авторів положення про те, нібито роль літературної мови в Давній Русі виконувала виключно одна старослов’янська мова, яка саме тому й лежить в основі сучасної російської літературної мови. Крайній вияв ця точка зору в дореволюційний час знайшла в концепції О.О. Шахматова, ще більш гіпертрофованого характеру набула вона пізніше у працях французького славіста Б. О. Унбегауна. Оскільки цій точці зору суперечать факти наявності давньоруських ділових, юридичних, дипломатичних і літописних пам’яток, мова яких не може бути названа церковнослов’янською і за всіма своїми ознаками, не враховуючи більшої чи меншої кількості іншомовних – староболгарських – вкраплень, є східнослов’янською, прихильники тези про церковнослов’янський характер давньоруської літературної мови вирішили вивести юридичну літературу, дипломатичні і ділові документи за межі літератури як такої, а літературною мовою називати лише мову тих пам’яток, які вони самі зараховують до літератури. Першим, хто рішуче виступив проти такого приниження ролі місцевої власне східнослов’янської мови у процесі становлення і розвитку давньоруської писемності, був С.П. Обнорський, який у статті про мову Руської Правди (1934) і в монографії «Нариси з історії російської літературної мови старшого періоду» обгрунтував думку про власне східнослов’ян­ський характер мови таких давньоруських пам’яток, як Руська Прав­да, Договори руських князів з греками, твори Володимира Мономаха і Слово о полку Ігоревім. Спочатку точка зору С.П. Обнорського, не в усіх деталях досконало опрацьована, зустріла сильний опір з боку представників традиційного погляду, але поступово все більша кількість авторитетних дослідників (Л.П. Якубинський, Г.О. Винокур, Ф.П. Філін, Д.С. Лихачов, Б.О. Ларін та ін.) почали займати аналогійні позиції. Положення про те, що поряд з церковнослов’янською літера­турною мовою у Київській Русі розвивалась і функціювала у відпо­відних сферах писемності власне давньоруська літературна мова, тепер визнається переважною більшістю дослідників.

Отже, офіційне запровадження християнства на Русі в 988 р. не означало радикального зрушення в розвитку писемності схід­них слов’ян. На час запровадження християнства у східних слов’ян існувала вже своя оригінальна писемність, яка зазнала з боку занесе­ної разом з церквою старослов’янської писемності лише помітного впливу, частково стимулюючого – в розумінні збагачення структурних засобів вираження – і частково гальмівного – в розумінні тимчасового обмеження сфер суспільного застосування. З ходом подальшого соці­ально-економічного, політичного і культурного розвитку східних сло­в’ян цей вплив поступово припинився, залишивши свої сліди лише в структурі східнослов’янських літературних мов.

 

Кандидат філологічних наук, доцент
 кафедри української мови та славістики Крижко О.А.

Без имени-1

14 цікавих інфографік про українську мову

Без имени-1

Забутий ювілей. 400-ліття «Граматики» українського вченого Мелетія Смотрицького

Без имени-1

Конкурс з української мови ім. Яцика стартує 9 листопада

Без имени-1

Зразковий український меценат

Без имени-1

Професор Гриценко про мовну ситуацію в Україні: Це етап зміни мовного коду

 

Без имени-1

Як відучитись від суржика:

20 чудових українських літніх слів, які збагатять вашу мову

Бідний словниковий запас – звичне явище. Наш сайт Mamabook пропонує збагатити власне мовлення та запам’ятати чарівні українські слова на літню тематику. Відчуйте, наскільки гарно та автентично вони звучать. Переірте себе, чи знаєте ви їхнє значення і як часто самі вживаєте ці українські слова?

Осоння – місце, освітлене та обігріте сонцем.

Тіна виполоскала сукню, Ярославову сорочку, розвісила на кущах, на осонні (Юрій Мушкетик).

Огрійливий – означає теплий.

Огрійливе сонечко пробивалося крізь віти. Ранок видався морозний і ясний (Костянтин Гордієнко).

Ясниця – діалектизм. Те саме, що веселка.

Перекинулася ясниця через гору, мов копиця (народна творчість).

Мжичка – часте природне явище, яке можна спостерігати влітку.

Це дуже дрібні краплі води, які насичують повітря, дрібний, густий дощ.

Дощ у цю хвилину майже припинився, сіялася лише мжичка, заснувавши дрібною сіткою далеку перспективу вулиці (Юрій Смолич).

Лагомини – це ласощі. Їх улітку так багато!

Везли з собою лагомини, оливу, мило, риж, маслини (Іван Котляревський).

Заквітчаний – прикрашений квітами, зіллям.

Уся голова в Василини була кругом заквітчана синіми волошками (Нечуй-Левицький).

Равлик – вид молюсків, які живуть на болотах, водоймах, річках.

Лізе, лізе равлик по моріжку, виставляє равлик довгі ріжки (Наталя Забіла).

Сонечко. А ще бездрик, бедрик та зозулька.

І все це назви гарненької комахи. Не називайте сонечко «божою корівкою», бо це калька з російської мови.

Крапчасте сонечко повзло по бур янині, кволе, передосіннє. Пріся обережно взяла його на долоню (Олесь Гончар).

Калабаня. Їх на літніх дорогах чимало.

Це либока вибоїна, зазвичай на дорозі, заповнена водою, болотом.

Всілякі чутки і всякі люди баламутять теперечки громаду, мов рибу в калабані (Михайло Стельмах).

Прянощі – пахучі рослини.

Вони в коренях, листях, суцвіттях чи плодах містяться ароматичні, пекучі на смак речовини.

Тут панночок на виданні багато, — ті з титулом, і з посагом тамті, є й старші панії, які в житті зросли шумливім, прянощами повнім (Максим Рильський).

Лохина – лісова ягода, яку не варто називати «голубикою».

Рослину торф’яних боліт — лохину в народі незаслужено звуть п’яною ягодою (Наука і життя, 1960 р).

Соломинка. Пийте літній коктейль із соломинкою, а не трубочкою!

Одні бджоли лазили по кориту, другі сиділи на соломинках (Панас Мирний).

Строкатий – те саме, що різнокольоровий, барвистий. Такий, як луки влітку.

Чи вже таки не розважусь я й тоді, як куплю собі коника строкатого? (Марко Вовчок)

Закапелок – це куток, невелике місце поза чим-небудь, у чомусь.

Закапелок – найкраще місце, куди можна сховатися від літньої спеки.

Той їх і у хату уведе, і у комору, і на горище, і де є який закапелок — усюди, усім, усе покаже (Квітка-Основ’яненко).

Гайнувати – витрачати марно.

Улітку чимало школярів полюбляють розтринькувати свій час, грішать цим і дорослі під час своїх відпусток.

Завтра не гайнуй мені дня, а то старий Горенко ще столярським аршином плечі зміряє (Михайло Стельмах).

Цмулити – з насолодою пити, смоктати. Цмуліть свої літні напої!

А чорниця п’є — не нап’ється. — Вона, мабуть, вже цілісіньке відерце вицмулила. (Марко Вовчок).

Вервечка. Дорогу влітку вам переходить качина сім’я?

Знайте, це вервечка – ряд, валка кого-небудь, низка чого-небудь. Що означають такі гарні українські слова – підкаже фото!

І не сам гуляє Василь, а назбирає коло себе цілу вервечку таких, які сам, школярів і пішли (Панас Мирний)

Хитавиця. Відчуйте гойдання на хвилях, коли влаштуєте прогулянку на човні.

Коли зійшло сонце, шторм почав потроху слабшати, але море клекотіло весь день, ..а хитавиця хоч і не припинилася, але стала рівнішою (Зінаїда Тулуб).

Підтюпцем – пересуватися швидкими дрібними кроками.

Вирішили подбати про фігуру влітку? Бігайте підтюпцем, а не «бігати трусцой». Це калька с російської!

Грицько підтюпцем побіг до брата (Панас Мирний).

Без имени-1

Українська – без помилок! ТОП сервісів для створення досконалих текстів

Без имени-1

Без имени-1

Мудрі завваги

Без имени-1

Тут є чимало чогось цікавого: www.ukr.life/uk/socium-ua/ukrayinska-bez-pomilok-top-servisiv-dlya-stvorennya-doskonalih-tekstiv/#disqus_thread 

Без имени-1

Щоб із нас не сміялися

ДЛЯ МОВОЛЮБІВ

Без имени-1

Із “Мовної мозаїки”

1 2

3 4

5 6

7 8

Без имени-1

З Днем Святого Миколая 

Без имени-1

Іноземці вміють, а свої не сміють

Без имени-1

Без имени-1

МОВА

Без имени-1

Питання походження і розвитку української писемності

9 листопада уся українська громадськість святкує День української мови та писемності, що є свідченням національної самосвідомості. Питання походження і розвитку української писемності (в широкому розу­мінні – власне письма, літератури і літературної мови) належать до найскладніших і разом з тим найважливіших об’єктів дослідження у мовознавстві. Цим пояснюється і той глибокий інтерес, який вони постійно викликають у багатьох дослід­ників. Всебічне вивчення ранньоісторичних фактів, які стосуються розвитку української писемності, з одного боку, веде до роз­ширення наукових уявлень про генезис духовної культури і форм соціального життя українського народу, а з другого боку, забезпечує дедалі ґрунтовніше історичне осмислення напрямів наступного розвитку української літературної мови.

Серед різноманітної проблематики, пов’язаної з початковими ета­пами розвитку української писемності, особливо виділяються два найбільш загальні і найчастіше дискутовані питання – про існу­вання письма у східних слов’ян до введення християнства і про характер мовної ситуації в писемності Київської Русі. На питання про те, чи існувало письмо у східних слов’ян до запровадження християнства, даються різні відповіді. Так, відомий чеський істо­рик письма Ч. Лоукотка вважає, що слов’яни навчились писати лише в IX ст., тобто після винайдення Кирилом слов’янської азбуки. На думку мовознавця В.М. Істріна, східнослов’янська писемність не виникла поступово, а з’явилась раптом, будучи занесеною від спорідненого народу.  З другого боку, лінгвісти А.С. Львов і М.О. Константинов вважали, що глаголиця чи доглаголичне письмо виникло на  території Київської Русі ще перед початком нової ери.

Частина вчених (наприклад, Ф.П. Філін) заперечує існування східнослов’янського письма у дохристиянський період, аргументуючи тим, що на східнослов’янській території не збереглося датованих чи виразно хронологічно пов’язаних з точно датованими подіями писаних пам’яток, давніших ніж з кінця X ст. Проте у розумінні цього питання не враховувалися конкретно-історичні умови існу­вання і розвитку держави Київська Русь в її стосунках з Візантією, скандинавськими землями, хозарами і західноєвропейськими держа­вами, за яких застосування письма було практично неминучим, а та­кож історичні вказівки про існування писем­ності у східних слов’ян щонайменше за два століття до офіційного запровадження християнства. Однією з таких вказівок є повідомлення Чорноризця Храбра про те, що слов’яни до запровадження християнства писали чертами і різами (типу пам’ятних знаків у вигляді зарубок і позна­чок на дереві), а потім протягом довгого часу користувалися грецьким і латинським алфавітами, хоча й без упорядкування, тобто без належного пристосування до фонетичних особливостей слов’янських мов. Прямим свідченням застосування грецького письма для фіксації східнослов’ян­ських слів є записи назв дніпровських порогів і східнослов’янських племен у відомому творі Константина Багрянородного «Про управлін­ня імперією» (між 946 і 953 роками). Найбільшої уваги заслуговує наявне в усіх списках «Паннонського житія» Кирила повідомлення про те, що під час подорожі до хозар у 860 р. Кирило знайшов у Херсонесі (поблизу нинішнього Севастополя) Євангеліє і Псалтир, написані якимись руськими письменами, які він, після ознайомлення за допомо­гою одного місцевого чоловіка з розмовною руською мовою (староукраїнською), скоро розшифрував і почав читати, легко розуміючи текст.

До історичних свідчень про те, що східні слов’яни мали письмо вже до запровадження християнства, належить також повідомлення арабського мандрівника Ібн Фадлана про те, що в 921 р. він бачив обряд поховання одного, очевидно знатного, руса (мабуть, варяга), під час якого після спалення тіла на насипаному горбі було поставлено де­рев’яний обрубок, а на ньому написано ім’я похованого та ім’я царя русів; повідомлення арабського письменника Ель Массуді (помер 956р.) про виявлене ним пророцтво, начертане на камені в одному з руських храмів, та деякі інші історичні відомості. Сукупність усіх цих відо­мостей, наявних у різних історичних джерелах, не залишає ніякого сумніву в тому, що вже до прийняття християнства східні слов’яни користувалися якимось видом (а може, й кількома видами) письма, придатного для запису не тільки окремих слів, а й великих текстів. Те, що такі тексти не збереглися, не може бути підставою для за­перечення чи хоча б сумніву у правдивості історичних свідчень про їх існування в минулому.

Друге дискусійне питання стосується мовної ситуації, яка склалася в Київській Русі після офіційного запровадження християнства. Ідеться, зокрема, про роль і взаємовідношення в сфері писемності місцевого східнослов’янського (староукраїнського) мовного елемента і занесеного у вигляді церковних текстів елемента південнослов’янського, або давньоболгарського (старослов’янського). Як відомо, на це питання так само даються різні відповіді. Один з перших дослідників літературно-мовної ситуації в Київській Ру­сі – І. І. Срезневський – про­водить думку про те, що на час появи слов’янської писемності окремі слов’янські мови, особливо схід­нослов’янські і південнослов’янські, розрізнялись між собою дуже не­багатьма рисами, і це робило можливим функціювання староболгарської мови в ролі літературної мови всіх слов’ян, зокрема східних.  Це останнє твердження лягло в основу підтриманого рядом наступних авторів положення про те, нібито роль літературної мови в Київській Русі виконувала виключно одна старослов’янська мова.  Проте цій точці зору суперечать факти наявності ділових, юридичних, дипломатичних і літописних пам’яток, мова яких не може бути названа церковнослов’янською і за всіма своїми ознаками, не враховуючи більшої чи меншої кількості іншомовних – староболгарських – вкраплень, є східнослов’янською (староукраїнською). Першим, хто рішуче виступив на захист місцевої власне східнослов’янської мови у процесі становлення і розвитку староукраїнської писемності, був мовознавець  С.П. Обнорський, який обґрунтував думку про власне східнослов’ян­ський характер мови таких пам’яток, як “Руська Прав­да”, Договори руських князів з греками, твори Володимира Мономаха і “Слово о полку Ігоревім”. Положення про те, що поряд з церковнослов’янською літера­турною мовою у Київській Русі розвивалась і функціювала у відпо­відних сферах писемності власне староукраїнська літературна мова, тепер визнається переважною більшістю дослідників

Отже, офіційне запровадження християнства на Русі в 988 р. не означало радикального зрушення в розвитку писемності схід­них слов’ян. На час запровадження християнства у східних слов’ян існувала вже своя оригінальна писемність, яка зазнала з боку занесе­ної разом з церквою старослов’янської писемності лише помітного впливу, частково стимулюючого – в розумінні збагачення структурних засобів вираження – і частково гальмівного – в розумінні тимчасового обмеження сфер суспільного застосування. З ходом дальшого соці­ально-економічного, політичного і культурного розвитку східних сло­в’ян цей вплив поступово припинився, залишивши свої сліди лише в структурі східнослов’янських літературних мов, зокрема української.

                                                      

О. А. Крижко,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри української
мови та славістики Бердянського
державного педагогічного університету

Без имени-1

ПРИЄДНУЙТЕСЬ!

Цьогорічний радіодиктант
єдності традиційно відбудеться 9 листопада

18-й радіодиктант єдності звучатиме на хвилі Першого каналу UA: Українське радіо 9 листопада — у День української писемності й мови.

Прес-конференція з приводу радіодиктанту відбудеться 5 листопада об 11:00 у прес-центрі будівлі Українського радіо на вул. Хрещатик, 26.

Учасники:

  • генеральний продюсер UA: Українське радіо Дмитро Хоркін,
  • проректор КНУ імені Тараса Шевченка Володимир Бугров,
  • кураторка акції Аліна Акуленко,
  • доцент Київського університету імені Б.Д. Грінченка Олександр Авраменко, який готуватиме і диктуватиме текст.

Основна київська локація — аудиторія імені Михайла Максимовича, розташована в Червоному корпусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Там писатимуть диктант представники медіа, мистецтва та інших галузей — їхні імена буде оголошено незабаром. Долучаться до проекту й регіони: локації для написання диктанту облаштують у навчальних закладах по всій країні. Але взяти участь у радіодиктанті зможе кожен охочий у будь-якому куточку світу — достатньо лише мати під рукою аркуш паперу та ручку. Також можна організувати власну локацію і таким чином стати співорганізатором акції. 

Офіційне гасло цьогорічного заходу — #пишеморазом. Воно підкреслює основну мету диктанту: єднання навколо мови. Радіодиктант – не просто засіб перевірити власну грамотність, а насамперед масштабний національний флешмоб.

Диктант транслюватимуть зі студії UA: Українське радіо на Хрещатику, 26. Телеверсію наживо забезпечить знімальна група Суспільного мовлення, частина якої мовитиме зі студії програми «Радіодень», частина — в аудиторії КНУ імені Тараса Шевченка. Стрім телеверсії також відбуватиметься на сторінках Суспільного мовника у Facebook.

Початок заходу — об 11:00. Вступна частина триватиме півгодини, радіодиктант почнеться об 11:30.

Усі охочі традиційно можуть надіслати роботи поштою на адресу вул. Хрещатик, 26, Київ – 1, 01001 із позначкою «Радіодиктант» (лист має бути надісланий того ж дня або 10 листопада — про це свідчитиме поштовий штемпель), відсканувати або сфотографувати текст і впродовж 24 годин після закінчення акції надіслати електронної поштою на адресу rd@nrcu.gov.ua. Зображення має бути якісним, текст — написаним від руки (роботи, набрані у будь-якому текстовому редакторі, не розглядатимуться). Комісія приймає також тексти, написані шрифтом Брайля.

11 листопада текст радіодиктанту буде оприлюднено на сайті UA: Українське радіо, тож усі охочі зможуть перевірити свої знання.

Нагадаємо, текст для радіодиктанту замовляють спеціально. У ньому немає авторських знаків чи суперечливих орфограм. Але при тому їхня загальна кількість дуже велика, тому написати радіодиктант без помилок непросто. Минулого року свої радіодиктанти надіслали 28 999 учасників. Жодної помилки не зробило 123 учасники.

Інформація зі сторінки: https://suspilne.media/news/900?fbclid=IwAR32yekHdz1o6oXSscV99W2cvFrLoZaboR-df881uUGhqdsOhnG3vwon-xs

Без имени-1

Аліна Акуленко: «Мої десять улюблених мовних фактів про солодке»

1. Грецькі горіхи насправді волоські. А фундук і ліщина – одне й теж.

2. Наїстися мучним неможливо. Бо воно насправді борошняне. Мука – це страждання. Наголос на перешому складі. У тісті ж –  борошно. І цукор, а не сахар. Пудра також цукрова, раптом що.

3. Глазур без знака м’якшення. І в орудному відмінку любить апостроф. Із глазур’ю печиво. Глазуроване тобто.

4.Імбир теж без знака м’якшення. Але оскільки він – іменник чоловічого роду, то в орудному відмінку буде імбиром. Щонайменше так радить писати тлумачний словник. Там навіть приклад наводиться про “пиво, заправлене імбиром” 

5. Пірожнине теж не їдять. Бо їх нема. Є тістечка. Вони –  універсальні. Перелік можливих тістечок – довжелезний. А ось пляцок стає тістечком лише на заході України. В багатьох інших куточках – це всього-на-всього назва плаского (за формою) виробу з тіста, не обов’язково солодкого. І це нормально.

6. Блінчики – це млинці. Блінчики із творжком – млинці із сиром. У деяких місцинах на них кажуть налисники. Це теж нормально, між іншим.

7. Із чізкейком складніше. Бо виробники чізкейків стверджують, що не кожен сирник – це чізкейк. Хоча чим львівський сирник поступається чизкейку, не зовсім зрозуміло. Але що зрозуміло, так це те, що все ж таки чИзкейк, а не чІз. Хто не хоче називатися сирником, до речі, може зватися сирним пирогом.

8. Із фрешами зовсім сутужно. Бо важко знайти людину, яка добровільно казатиме “свіжовичавлений сік”. Так справді мало хто каже. Але навіщо казати свіжий фреш? Фреш може бути лише фрешем. Хто не в курсі, загугліть переклад слова fresh і освіжіть знання англійської. І хай вас філологічний бог милує казати “свіжий фрешевий сік”.

9. Ізюм подеколи швидше знайти на географічній карті, аніж у тісті. Так називається місто на Харківщині. І чимало людей вважають, що лише цей Ізюм має право називатися ізюмом. Насправді у тлумачному словнику української мови ви знайдете й інший ізюм. А до нього і родзинки. Просто родзинки – запозичення із латини. Racemus – це виноград. А ізюм, точніше uzum, казали половці.

10. Кутя – це кутя. Не куття. І не кутья. Ритуальна страва. Без куті Різдво не Різдво. А з кутею – справжнє свято. Із кутею. Не з кутьйой. Ой.

Смачного.

Джерело: https://www.facebook.com/alina.akulenko.3/posts/2306949802666860

Без имени-1

Вислови про українську мову

“Українці – стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі інші.”

Евлія Челебі

* * *

“Найбiльше i найдорожче добро кожного народу – це його мова, та жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя i своï сподiванки, розум, досвiд, почування.”

Панас Мирний

* * *

“Мова – втiлення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любiмо ïï, вивчаймо ïï, розвиваймо ïï! Борiмося за красу мови, за правильнiсть мови, за приступнiсть мови, за багатство мови…”

Максим Рильський

* * *

“Мова – це не просто спосiб спiлкування, а щось бiльш значуще. Мова – це всi глибиннi пласти духовного життя народу, його iсторична пам’ять, найцiннiше надбання вiкiв, мова – це ще й музика, мелодика, фарби, буття, сучасна, художня, iнтелектуальна i мисленнєва дiяльнiсть народу.”

Олесь Гончар

* * *

“Людина, яка втратила свою мову, – неповноцiнна, вона другорядна в порiвняннi з носiєм рiдноï мови.”

Павло Мовчан

* * *

“Рiдна мова на чужинi
Ще милiшою стає.”

Павло Грабовський

* * *
“Мова – це великий дар природи, розвинутий i вдосконалений за тисячолiття з того часу, як людина стала людиною.”

Кiндрат Крапива

* * *

“Мова – далеко не тільки “засіб спілкування”, тобто передачі “вже готових думок”, якнас усіх учили в імперській школі. Куди серйозніша її місія – бути способомнародження тих думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.”

Оксана Забужко

* * *

“А на москалiв не вважайте, нехай вони собi пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У ïх народ i слово, i у нас народ i слово. А чиє краще, нехай судять люди.”

Тарас Шевченко. “Передмова до нeздiйсненного видання “Кобзаря”

* * *

“Мова вдосконалює серце і розум народу, розвиває їх.”

Олесь Гончар

* * *
“Кожен із нас має гордитися своєю чудовою мовою, адже вона того варта.”

Олесь Гончар

* * *
“Доля нашої мови залежить і від того, як відгукнеться на рідне слово наша душа, як рідне слово бринітиме в цій душі, як воно житиме в ній.”

Олесь Гончар

* * *
“Навіть така сувора наука, як кібернетика, і та знайшла в українській мові свою першодомівку, адже маємо факт унікальний – енциклопедія кібернетики вперше в світі вийшла українською мовою в Києві.”

Олесь Гончар

* * *

“Мова – душа кожної національності, її святості, її найцінніший скарб.”

Іван Огієнко

* * *

“Мова – це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я… “

Іван Огієнко‎

* * *

“Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, сутність нашої свідомості.”

Іван Огієнко

* * *

“Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування.”

Іван Огієнко

* * *
“Поки живе мова – житиме й народ, яко національність … От чому мова завжди має таку велику вагу в національному рухові, от чому ставлять її на перше почесне місце серед головних наших питань.”

Іван Огієнко‎

* * *

“Відчуваю й усвідомлюю, яка це красива й легка мова.”

Іван Репін

* * *

“Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все крупно, зернисто, як самі перла.”

Микола Гоголь

* * *

“Скільки української мовної території, стільки й української державності.”

Іван Заєць

* * *

“Я дуже люблю … народну українську мову, звучну, барвисту й таку м’яку.”

Лев Толстой

* * *

“Щоб мова тобі повністю відкрилася, маєш бути залюбленим в неї.
Українська мова – божиста, богодана, богообрана.”

Мойсей Фішбейн

За матеріалами: http://slovokalinove


Поділитися:

  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • Print

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *