Право людини на відпочинок та стан його реалізації в сучасній Україні

У Загальній декларації прав людини (ст. 24) зазначається: “кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку” [1, c. 22]. У розвиток цих положень ст. 45 Конституції України наголошує, що право на відпочинок кожного працюючого забезпечується наданням днів щотижневої відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості в нічний час [Див.: 2, с. 11].

Ці питання у свій час стали предметом уваги таких науковців, як С. Г. Струмін, А.С. Орлов, Д.М. Ядранський, О.Г. Гирич, О.М. Ярошенко, В.В. Готра. Реалізації права людини на відпочинок в Україні присвячені, зокрема, гостропубліцистичні статті Є. Короткова, Є. Пасішниченка, Є. Ростовцева. Не з усіма їх висновками можна погоджуватися, однак автори наводять багатий статистичний матеріал, що дає змогу простежити, як позитивні, так і негативні тенденції у розвитку сучасного українського суспільства.

Кожний вид трудової діяльності викликає, природно, втому, а відтак має компенсуватися адекватним для характеру втоми відпочинком. У цьому контексті він може розглядатися як елемент підготовки людини до здійснення трудового процесу, важливим чинником відновлення продуктивних сил. При цьому, регенеративна (відновлювальна) функція відпочинку стосується не тільки фізичних, а і духовних сил.

Варто погодитись з доктором юридичних наук О.М. Ярошенком, який на підставі аналізу законодавства України про працю, прийшов до висновку, що “наша держава не тільки відтворила принципові положення Загальної декларації прав людини 1948 р. у питанні права на відпочинок, а й змогла їх розвинути та вдосконалити” [3, c. 154].

Однак, в умовах комерціалізації усіх сторін нашого життя, що характерно для розвитку України впродовж останніх 21 років, реалізація цього права відбувається зі значними труднощами.

Чи не головним тут є “тінізація” української економіки, коли майже 50% її обсягу перебуває в тіні, працівники офіційно не оформлені, а заробітна плата виплачується в конвертах (так звана “сіра” зарплата).

Проблема виводу із тіні заробітної плати сьогодні набуває стратегічне значення для розвитку економіки і благополуччя усіх, хто проживає в Україні. Від її розміру залежить достаток кожного жителя міста і села, їх сімей, а також надходження до місцевого бюджету, до Пенсійного та фондів соціального страхування. Експерти констатують, що кількість українців, працюючих у тіньовому секторі економіки, неухильно зростає. Загальна кількість тих, хто улаштовані неофіційно, склала у 2011 р. 4,6 млн. осіб. А це становить 22,9 % від усього працездатного населення. У 2012 р. неофіційно працевлаштувалось ще 180 тис. українців [4].

Доходить до справжніх курйозів. Олександра Кужіль, яка неодноразово міняла політичні партії, після виходу із “Сильної України” віце-прем’єра, міністра соціальної політики Сергія Тігіпка, нещодавно виступаючи на Національному форумі профспілкових, громадських організацій і підприємництва, звинуватила колишнього шефа у тому, що саме в очолюваній у свій час ним партії і видавали зарплату нелегально [5].

Само собою розуміється, що із сум так званої “сірої” зарплати, що видається у конвертах, роботодавці податки не сплачують. Як результат, дефіцит Пенсійного фонду за 8 місяців 2012 р. склав 8 млрд. гривень. – За цей час поступило 144 млрд., а витрати пенсій і грошові допомоги склали 152 млрд. гривень.

Тінізована економіка, “сіра” заробітна плата породжують своєрідну ланцюгову реакцію: тотальне беззаконня, повсюдне порушення чинного трудового законодавства. Тим, хто працює нелегально, виробничий стаж не йде, у випадку хвороби або каліцтва вони не зможуть отримати лікарняного листа, не говорячи вже про розміри пенсій. Ось що пише про це у своєму листі до редакції “Рабочей газеты” від 8 лютого 2012 р. Оксана Дудніченко із Дніпропетровська: “кожний ранок проводжаю сина на роботу з біллю у серці і з тривогою: чи повернеться додому живим і здоровим? Про техніку безпеки на їхньому підприємстві ніхто не піклується. Умови праці жахливі. Син працює слюсарем з понеділка по суботу включно з 7 до 19 години, хоча оплачують лише 8 годин роботи. Припадають і нічні зміни – із сьомої вечора до сьомої години ранку. Переробіток не оплачується, відгулів не дають. Гроші платять у кінці місяця в конвертах”.

Все ж було б спрощенням, несправедливим зводити все до небажання представників бізнесу відраховувати податки до державної скарбниці у належному обсязі. Мабуть, головне все ж полягає у недосконалому податковому законодавстві: надмірні податки, що сягають 78%, явно не спонукають бізнесменів, підприємців “справедливо ділитися” з державою. І згадується: ще на початку 1980-х рр. 40-й президент США Р. Рейган переконував, що потенційне зростання економіки після скорочення податків компенсує тимчасові втрати прибутків [6, c. 183]. Що нам заважає слідувати цим рецептам? – Відсутність політичної волі, корупція, чи і те, і інше разом взяте?

Ситуація із повноцінним відтворенням робочої сили ускладнюється і тим, що частка оплати праці у собівартості виробленої продукції в Україні стрімко зменшується. Якщо перед світовою фінансовою кризою 2008 р. вона складала 10-12 %, то у 2011 р., за даними Держкомстату України, – майже у 2 рази менше: всього лише шість відсотків, тоді як у країнах Євросоюзу – 45% [7].

Непроста, часом суперечлива соціально-економічна ситуація, що склалася в українському суспільстві, не сприяє діяльності Палаців культури, спорту, клубів, бібліотек, музеїв, інших закладів, де відновлюється фізичний і духовний потенціал людини, де вона може відпочивати. Сьогодні профспілки, з відомих причин, абсолютно не мають грошей для їх утримання, до того ж різко скоротилися державні асигнування для забезпечення функціонування музеїв, бібліотек. У цих умовах найбільш потужний удар, зокрема, був завданий тим музеям – виробничим, сільським, провінційним, – що існували на громадських засадах. Вони стали для держави непосильним тягарем, який відразу ж скинули. Уже в перше десятиліття “ринкової економіки” 8-тисячна армія громадських музеїв країни скоротилась удвічі. В числі перших жертв опинився і чудовий музей Палацу культури горлівської шахти “Кочегарка”, у якому зберігалися дійсно унікальні експонати, зокрема, перший рукописний переклад на російську мову “Інтернаціоналу”, зроблений на початку минулого століття випускником горлівського штейгерського училища Аркадієм Коцом-Даніним.

Процес цей продовжується, набираючи оберти. Негаразди в економіці, безстидна комерціалізація культури привели до того, що у біді опинилися не лише громадські, але і державні музеї. Грошей, що дає їм сьогодні держава, вистачає лише на жебрацьку зарплату працівникам. Про поповнення фондів, ремонт старих будівель і приміщень, реставраційні роботи і не йдеться [8].

Не кращий стан речей і у бібліотечній справі. На жаль, показова деталь: на 2013 р. Донецька обласна наукова бібліотека ім. Н.К.Крупської ще не змогла передплатити жодної газети, жодного журналу. До хронічного дефіциту коштів тут додаються і спроби чиновників-ділків від культури віддати приміщення та територію бібліотек під високоефективний бізнес. Це, зокрема, стосується Одеської національної ордена Дружби народів наукової бібліотеки ім. М.Горького. Бізнесменів із Києва привабила унікальна будівля бібліотеки, зведена ще у 1907 р., що є нині пам’ятником містобудування і архітектури і знаходиться під охороною держави. Виношуються плани розподілити її книжковий фонд, а це понад 5 млн. видань, у тому числі більше 200 тис. рідкісних видань і раритетів, між іншими бібліотеками Одеси. Підступність “реформаторів” зводиться до того, що на цій базі готується створення Культурного центру, що включав би читальний зал і зону для розваг: кафе-ресторан, нічний клуб [9]. (Важко собі уявити “нового” українця, що “органічно” поєднує відвідування читального залу з нічним клубом і навпаки). І так практично повсюдно.

Є своя, на жаль гірка, логіка у тому, що “найбільш читаючий у світі народ” (так ще недавно називались і українці) здає позиції. – Сьогодні кожний пересічний українець прочитує за рік 0,95 – 1,15 книги, тоді як наші сусіди – білоруси – в рази більше.

Зачепила комерціалізація і фізичну культуру та спорт. Перестали функціонувати або працюють у скрутних матеріальних умовах добровільні спортивні товариства “Колос”, “Спартак”, “Динамо”, “Торпедо”, що об’єднували у своїх рядах тисячі спортсменів, даруючи радість спілкування однодумців, формуючи у них здоровий спосіб життя. Сьогодні діти позбавлені можливості відвідувати спортзали тому, що ціна за їх відвідування непомірно висока для батьків. Далеко не кожний школяр або студент може піти на плавання, оскільки абонемент у басейн коштує тисячу гривень. Дитячі спортивні школи переводяться на рейки бізнесу …Більш того, непоодинокі випадки, коли обладнані спортивним інвентарем зали переобладнуються під торгівельні заклади.

Особливої гостроти ці проблеми набули на селі. Тут багато людей не мають роботи, а клуби і бібліотеки закриті, спортивні об’єкти стали платними. (Досить сказати, що за останні 20 років в українському селі припинили свою роботу 3324 клуба і будинків культури). Нічого не має дивного, що на кожній вулиці облаштований генделик, а нація вимирає. – Кожної години в країні помирає 78 осіб, а народжується 52 дитини. Всього ж за роки незалежності населення України скоротилося з 52 млн. осіб до дещо більше 45 з половиною млн.) [10].

Розглядаючи відпочинок як важливий елемент підготовки людини до здійснення нею трудового процесу, можна констатувати про виникнення в сучасній Україні своєрідної ланцюгової реакції. – За думкою К.Маркса і Ф.Енгельса, “вільний час є простір для людського розвитку”. Звідси скорочення тривалості часу на відпочинок призводить до сповільнення темпів людського розвитку. Це, в свою чергу, приводить до скорочення економічного прибутку, що, веде до скорочення … відпочинку [11].

Виходить, сьогодні ми маємо створене власними руками замкнуте коло проблем у реалізації права людини на відпочинок. Для того, щоб його розірвати, потрібно не тільки бажання, а і, передусім, політична воля керівництва сучасної України.

Мороз А. В., к.і.н., доцент БДПУ

Мороз А. А., к.філ.н., доцент БДПУ

Література

  1. Права людини. Міжнародні договори України. – К.: Наукова думка, 1992. – 206 с.
  2. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Феміна, 1996. – 64 с.
  3. Ярошенко О.М. Право на відпочинок за Загальною декларацією прав людини й законодавством України / О.М.Ярошенко // Право України, 2009, № 100, с. 148-154.
  4. Рабочая газета, 2012, 4 августа.
  5. Рабочая газета, 2012, 17 мая; 14 августа.
  6. Рейган Р. Откровенно говоря / Р.Рейган. – М.: Новости 1990. – 398 с.
  7. Рабочая газета, 2012, 26 сентября.
  8. Ростовцев Е. Как живешь, украинский музей? Е. Ростовцев, там же, 2012, 5 октября.
  9. Рабочая газета, 2012, 30 октября.
  10. Пасишниченко Е. Шаг вперед? Три шага назад / Е. Пасишниченко. Там же, 2011, 19 августа; 2012, 1 сентября.
  11. Маркс Карл. Собрание починений: в 50-ти томах / К. Маркс, Ф. Энгельс. – Т. 22, – М.: Изд-во политической литературы, 1962. – 845 с.


Поділитися:

  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • Blogger
  • Мой Мир
  • Одноклассники
  • Print
  • RSS
comments powered by HyperComments

Система OrphusЯкщо Ви знайшли помилку на сайті, просимо повідомити про це адміністратору. Виділіть текст з помилкою та натисніть комбінацію клавіш Ctrl+Enter. Дякуємо!

About Олександр Степаненко

In The Name Of The Moon!