П’ять років надзвичайних незабутніх вражень

Невблаганно швидко минає час. Дні змінюються ночами, неділі понеділками, а грудні січнями. Пливуть роки, залишаючи позаду радощі та смуток, удачі й негаразди. Та недобре скоро забувається, а в пам'яті карбуються найяскравіші моменти. На все життя залишили слід дні, коли на світ з’явилися мої діти. Таке враження, що це було ось-ось, два-три дні, ну, місяць тому. А дочці вже тринадцять… Нестерпним знаком береже пам’ять і перший робочий день, коли майбутні колеги з цікавістю розглядали молоду вчительку і шанобливо зверталися на "Ви" та "Віра Іванівна".

Як дивно, незвично і водночас гордо почувалася я в той час. Безтурботне, повне енергії і ентузіазму, безстрашне дівча, я в душі сміялася із того "Віра Іванівна", бо зовсім не сприймала себе дорослою настільки, щоб чути від сивих, досвідчених педагогів такого до себе ставлення.

А час спливав. Ейфорія швидко минула. І я, працюючи й далі в школі, через кілька років сама стала звертатися "Ви" та на ім’я по батькові уже до своїх колишніх учнів. Пройшло 16 років. Зі спеціаліста я "виросла" до вчителя вищої категорії. І що б не казали: що професія вчителя непрестижна, що у вчителів низька зарплата, що на сьогоднішній день вчитель не має ніякого авторитету ні у дітей, ні в батьків, ні у держави – я задоволена тим, що роблю. З дитячих років я мріяла вчити дітей і ніким більше себе не уявляла. І  рада, що стала таки вчителем. А остаточну крапку у правильності мого вибору поставили двоє викладачів нашого інституту: Л. О. Кондакова – перший декан філологічного факультету, та Г. Л. Токмань – викладач теорії літератури. Людмила Олександрівна показала, якими моральними якостями має бути наділений педагог. Вона розуміла усі наші бажання, старалася допомогти у труднощах і, можна сказати, замінила кожному матір. А Ганна Леонідівна бездоганним знанням свого предмета, умінням цікаво і нестандартно його подати та вимогливістю продемонструвала яскравий приклад того, як треба викладати.

Після  закінчення вишу у мене, як, напевно, у більшості студентів, була одна-єдина мрія: повернутися за студентську парту. Бодай на тиждень, нехай навіть на сесію. Але щоб ще хоч раз почути голоси улюблених лекторів, щоб ще хоч раз утекти з пари, хоч раз зайти з усіма одногрупниками до аудиторії. Проте… Ні. Не почую більше творів давньої літератури від О. Д. Харлан, не здаватиму екзамену з літератури ХХ ст. Н. Л. Анісімовій, не буду розбирати речень на семінарах З. І. Вовчок і не слухатиму про явища асиміляції на лекціях В. О. Юносової. Усе в минулому. І зрозуміло, що ніколи уже більше ті роки не повернуться, хоч як би хто не бажав цього. Це були чудові часи. П’ять років надзвичайних незабутніх вражень, що робили із простої наївної дітвори впевнених у собі, знаючих та всебічно розвинених юнаків та дівчат. І неабияка заслуга в цьому викладачів БДПІ. Це вони влили в наші душі, і мою зокрема, той еліксир, який допомагає тепер продовжувати таку нелегку, але таку потрібну справу. Я безмежно їм усім за це вдячна.

Віра Харів (Барнінець),

випускниця БДПІ 1996 року


Поділитися:

  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • Blogger
  • Мой Мир
  • Одноклассники
  • Print
  • RSS
comments powered by HyperComments

Система OrphusЯкщо Ви знайшли помилку на сайті, просимо повідомити про це адміністратору. Виділіть текст з помилкою та натисніть комбінацію клавіш Ctrl+Enter. Дякуємо!

About Олександр Степаненко

In The Name Of The Moon!