Ректор БДПУ Ігор Богданов: «Поєднання молодості та досвіду може давати дуже гарні результати»

_DSC5879

У понеділок, 6 березня, свій 50-й день народження святкуватиме ректор нашого університету, доктор педагогічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Ігор Богданов. Ми вирішили поближче познайомити читачів з Ігорем Тимофійовичем та трішечки відкрити завісу його особистого життя.

7iLC2G0dnj4 DSC_0225 F11 OLYMPUS DIGITAL CAMERA

- Ігоре Тимофійовичу, розкажіть, будь ласка, про своє дитинство та найяскравіші спогади про нього.

- Я – корінний бердянець. Від’їжджав з нашого міста лише тоді, коли навчався: спочатку у ВНЗ у Запоріжжі, пізніше в докторантурі в Києві, а також, коли проходив строкову службу в збройних силах. А так, все моє життя пов’язане з Бердянськом.

Про дитинство важко говорити, не згадавши батьків, яких, на жаль, вже немає. Мій батько, Тимофій Єгорович, народився у Воронезькій області РФ. У 1944 році у сімнадцятирічному віці його призвали до лав збройних сил, служив на Тихоокеанському флоті, а в 1953 році був демобілізований. До Запоріжжя він приїхав на запрошення рідного брата Василя. Пізніше його направили в Андріївку на той час районний центр, де він і познайомився з моєю мамою, яка працювала там медичною сестрою.

У 70-ті роки батько працював заступником голови міськвиконкому Бердянська. Люди старшого покоління вважають цей час роками найбільшого розквіту Бердянська. Тоді будували нове житло, яке люди мали можливість отримувати. Були зведені Центральний універмаг, Центральний вузол зв’язку, Міський палац культури, готель «Бердянськ», встановлені різноманітні пам’ятники, до міста було проведено газ. Я був хоч і маленьким але свідком багатьох історичних подій у нашому місті того часу. У сімейному архіві залишилися фото зустрічей делегацій з США, Франції, Німеччини та ін. Цікавими були зустрічі та теплі стосунки батька з адміралом флоту СРСР, командувачем ВМФ Горшковим С.Г., який став Почесним громадянином міста Бердянська, і подарував місту Пам’ятні знаки морякам «Торпедний катер» та льотчикам – «Літак-винищувач».

Під час навчання у старшій школі я займався громадською роботою, їздив на будівництво Саяно-Шушенської гідроелектростанції. Це була дуже складна подорож – 6 або 7 днів потягом до місця призначення . Проте саме велич цієї греблі та взагалі будівництва вплинули на мій подальший вибір професії.

- Виходить, що подорожувати Ви почали ще з дитинства. А чи зараз Вам вдається це робити?

- На жаль, зараз мої подорожі – це здебільшого відрядження до Міністерства освіти і науки України до м. Києва. Крім того, іноді я їжджу до Харкова, де працюю у складі спеціалізованої вченої ради Української інженерно-педагогічної академії. Після того, як я прийшов працювати до університету, ми з дружиною ще декілька разів їздили до Криму та до Львова. Всі інші мої подорожі залишились у студентських часах.

- А яка подорож за кордон Вам запам’яталася та сподобалась найбільше?

- Мої закордонні поїздки припадають на студентські роки. Під час навчання в інституті я продовжував займатися громадською роботою, а саме відповідав за організацію будівельних загонів нашого інституту. Після багатьох поїздок у складі будівельних загонів до Харківської області, Тюмені, роботи провідником потягу Сімферополь – Москва з’явилася можливість побувати за кордоном у складі інтерзагонів. Так, наприклад, ми працювали в Болгарії, Чехословаччині, Польщі, Румунії. Важко сказати, де сподобалось найбільше. З точки зору організації поїздки, перемагає Чехословаччина та Болгарія. У цих країнах нас дуже добре прийняли та влаштували насичену екскурсійну програму.

- Окрім того, що Ви фахівець в галузі технічних наук, Ви отримали другу вищу освіту за спеціальністю «Психологія». Чому вирішили освоїти також і цей фах?

- Після того як я повернувся у 1991 році з Польщі, наша країна була вже іншою. Я закінчив інститут з відзнакою, мені пропонували залишитися у Запоріжжі в аспірантурі. Проте мені хотілося повернутися додому.

Оскільки підприємства згортали своє виробництво, я прийшов влаштовуватися на роботу до Бердянського державного педагогічного інституту імені П.Д. Осипенко. Ректор інституту того часу Юрій Лизогуб прийняв мене, познайомив із завідуючим кафедрою фізики, професором Марком Котляревським, який і запропонував мені освоїти новий напрям діяльності інституту. Результатом цієї роботи став молодіжний комп’ютерний центр, який задумувався як осередок пропагування комп’ютеризації у місті й подолання комп’ютерної безграмотності, як серед студентів, так і серед містян. А на кафедру фізики я прийшов працювати у наступному році за сумісництвом.

Під час організації діяльності центру, викладацької роботи я зрозумів, що я все-таки більше інженер, ніж педагог. Мені бракувало саме знань з педагогіки та психології. Це й стало фактором, який спонукав мене освоїти  цю спеціальність. І я жодного разу не пожалкував, що отримав другу вищу освіту, адже ці знання дуже часто допомагають мені у житті.

- Як Ви вважаєте, які якості необхідно мати людині, щоб досягнути успіху?

- Наполегливість у досягненні мети. Під час вирішення питань діяльності університету в мене є правило: «Не пускають через двері – лізь у вікно». Коли я запрошую людей працювати зі мною в команді на будь-яких посадах, я користуюся критеріями: порядність, професіоналізм, відданість університету. Поєднання цих якостей у людині дає підґрунтя для успіху у вирішенні будь-яких завдань.

- Чи боїтеся Ви конкуренції. Чи берете Ви людей, які здатні «дихати у спину».

- Не просте запитання. З одного боку, комфортніше бути єдиним і неповторним, але, на мій погляд, це шлях у нікуди. З іншого, лише конкуренція дає поштовх для розвитку, удосконалення, самовдосконалення. Тому, я підтримую і запрошую до командної роботи порядних, професійних колег, які користуються заслуженою повагою в колективі.

- Які люди у Вашому житті зіграли визначальну роль?

-У першу чергу, батьки. У науці – науковий керівник моєї кандидатської дисертації, професор Олександр Сергєєв. Це також мої сьогоднішні вчителі, старші товариші, друзі – науковий керівник докторської дисертації, професор Анатолій Касперський, академік, професор Микола Шут. Відповідаючи на це запитання, не можу не згадати про ректорів університету з якими я разом працював: Василь Демиденко – людина бездоганної чесності і абсолютної порядності; Юрій Лизогуб – керівник-людиноцентрист, великий шанувальник мистецтва та спорту; Віктор Гусєв – знавець всіх тонкощів організації навчального процесу; Василь Крижко – керівник, при якому інститут отримав статус університету; Вікторія Зарва – перша в історії нашого ВНЗ ректор-жінка.

Ну, і, звичайно ж, це моя родина – дружина і донька. Дружина також працює в університеті – доцент кафедри української літератури та компаративістики, кандидат філологічних наук – Марина Богданова, а донька Марія – учениця ЗОШ № 16.

- А як Вам вдається поєднувати роботу та особисте життя?

- Поєднання тут просте: на роботі ми люди публічні, адже посада вимагає певного представництва інтересів університету. А в особистому житті ми люди не публічні – я навіть не зареєстрований у соціальних мережах.

- Чи багато у Вас друзів?

- Ні, не багато. Так склалося, що коли ми навчалися в інституті, у нас була компанія із чотирьох осіб разом зі мною. Наразі підтримую стосунки лише з двома. Це люди, з якими ми не пов’язані службовими стосунками. На моє переконання, якщо у друзів є перетинання службових або бізнесових інтересів, то це вже не зовсім дружба, а партнерство. У той же час у нашій родині є дружні стосунки з колегами по університету, здебільшого вони склалися до моїх адміністративних посад.

- У вас за плечима солідна наукова діяльність, більше 140 наукових і навчально-методичних публікацій. Чи є взагалі час на відпочинок?

- Знаєте, я дуже люблю Бердянську косу, можна сказати, що я її патріот. Я із задоволенням їжджу до нашого спортивно-оздоровчого табору, купаюсь та смажу шашлики у родинному колі і з найближчими друзями. Для мене це і є найкращий відпочинок, … хоча таке буває 2–4 рази на рік (сміється). На жаль, будь-яка робота на адміністративній посаді забирає енергії не менше, ніж фізична, адже необхідно не просто спілкуватися з людьми, а бути для них відкритим та вирішувати їх проблеми.

- А як Ви відновлюєте сили після роботи?

- Краще побути одному, оскільки спілкування на роботі вистачає. Але ми з дружиною все-таки ведемо активний спосіб життя, тому з університету додому йдемо пішки, любимо вечірні прогулянки, доволі часто можемо дійти пішки, наприклад, до санаторію «Бердянськ» і назад. Окрім того, зранку я бігаю. У ці моменти, коли тіло працює, а мозок відпочиває можна спланувати свої дії та привести себе в тонус.

- Чи маєте Ви хобі?

- Коли я навчався у середній школі, я закінчив ще й музичну. На жаль, робота над докторською, методичними комплексами забирала багато часу. Але є мрія відновити музичні навички. Я люблю відвідувати виступи нашого оркестру та інших колективів народних інструментів. Звуки музики змушують мене поринути у спогади та просто відпочити.

- Ви говорите, що маєте ще й музичну освіту, а яка у Вас улюблена музика?

- Певного улюбленого жанру в мене немає. Я слухаю все. Полюбляю і класику, і народну музику, а в автомобілі можу послухати навіть шансон.

- А чи є у Вас час читати книжки?

- Чесно кажучи, часу не так вже й багато. Але нещодавно захотілось перечитати «Війну та мир» Льва Толстого. Раніше я читав цю книгу ще у школі. Зараз же зовсім інше сприйняття. Слідкую за сучасною українською літературою: адже дружина – філолог-літературознавець. Читав Юрія Андруховича, Оксану Забужко, Сергія Жадана. Взагалі більше читаю новини, наукові цікавинки та родзинки з фаху. Можливо, коли піду на пенсію, – тоді й буду більше читати художньої літератури (посміхається).

- Іноді в житті бувають моменти, коли зовсім нічого не хочеться робити. Що Вас мотивує для подальшої діяльності?

- Мабуть, у мене таких моментів і не було. Я декілька разів переживав доволі скрутні життєві ситуації, але все ж таки страшно не тоді, коли падаєш на коліна, а коли з них не підіймаєшся. Для мене будь-які падіння, скрута чи просто не дуже комфортна ситуація – це навпаки стимули для діяльності. Проблеми все одно нікуди не зникнуть, їх необхідно особисто вирішувати. Щастя – у наших власних руках.

- А чи вважаєте Ви себе щасливою людиною? Які взагалі для Вас критерії визначення щастя?

- Абсолютно. Я щаслива людина, тому що зранку я із задоволенням йду на роботу, а увечері із задоволенням – додому.

- Ви говорили про людей, які відіграли важливу роль у Вашому житті. А що ще Вас надихає?

- Можливо, те, що я з дитинства бачив як мій батько, працюючи у виконкомі, разом із колегами намагалися постійно щось зробити, залишити після себе добрий слід. Батька вже немає, а результати його діяльності, залишились, наприклад, пам’ятники, корпуси інфраструктури міста стоять і будуть стояти і слугувати людям. Робота на будь-якій посаді тимчасова, а справи можуть бути вічними. Мені дуже хочеться надалі розвивати наш університет. Саме це й стало поштовхом до того, що я став ректором.

- У Вас дуже багатий викладацький досвід, як Ви вважаєте, чи змінився студент за цей час?

- Першу лекцію я прочитав ще в 1992 році. І хочу сказати, що зараз, через 25 років, студент – це зовсім інша людина. Він не зашорений, в нього немає догм, притаманних студентам, які пройшли через радянську школу. Він абсолютно не закомплексований, вільно оперує будь-якою інформацією. У вік інформатизації кожен має ґаджети, тому те, що ти можеш сказати, через декілька секунд буде перевірено. Також студент більше мотивований, адже здобуває освіту не для того, щоб мати диплом, а щоб мати роботу та реалізувати себе. З цим, звичайно, є певні проблеми в державі, але я вважаю, що вони тимчасові і ми маємо зі свого боку робити все, щоб їх позбутися.

- Чи можете Ви сказати, що і студенти Вас також чогось навчили?

- Безперечно. Ми все-таки люди іншого покоління і це не змінити. Вік накладає певні обмеження у всьому. А ось студентська свобода, студентське піднесення – вони мені дуже часто допомагають. Я бачу зацікавленість студентства, постійні нові ідеї, які надихають для діяльності. Думаю, що ось цей симбіоз молодості та досвіду може давати дуже гарні результати.

- Щоб Ви порадили нашому студентству, які б настановчі слова хотіли б сказати?

- Хочу сказати, що наш університет – дуже пристойний. Я їжджу по країні, часто буваю у Києві. Якщо порівняти наш ВНЗ, наприклад, з флагманом педагогічної освіти в Україні, Національним педагогічним університетом ім. М.П.Драгоманова, то ми нічим не гірші. Так, він більший, у ньому більше академіків, але на те він і столичний. Проте за організацією роботи вишу, партнерськими стосунками зі студентством, багатьма іншими чинниками ми гідно виглядаємо і ні в чому не поступаємось.

Будьте патріотами університету, беріть все, що можете взяти від викладачів, нашої матеріально-технічної бази, бібліотеки. Звичайно ж, працюйте. І пам’ятайте, що я завжди відкритий для будь-якого спілкування та по можливості підтримую всі ініціативи, що стимулюють розвиток університету й міста. Інакше б я і не працював на цій посаді (посміхається).

Ірина Дєдушева,
студентка-журналістка


Поділитися:

  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • Blogger
  • Мой Мир
  • Одноклассники
  • Print
  • RSS
comments powered by HyperComments

Система OrphusЯкщо Ви знайшли помилку на сайті, просимо повідомити про це адміністратору. Виділіть текст з помилкою та натисніть комбінацію клавіш Ctrl+Enter. Дякуємо!