Жінка з чоловічою витримкою

Студенти БДПУ відвідали лекцію, організовану Академією Української преси в партнерстві з Бердянським державним педагогічним університетом за підтримки Посольства США в Україні.

…Аудиторія швидко заповнилася викладачами та студентами різних факультетів БДПУ. Усі в очікуванні… Через кілька хвилин вони побачать її – Мирославу (Мімі) Чакарову – фотокореспондента та кінодокументаліста у супроводі з Люком Штеле (заступник Прес-аташе Посольства США в Україні), Олегом Пастуховим (представник Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні) та Валерієм Івановим (директор Академії Української Преси). Цій хоробрій жінці є що розповісти як досвідченим або майбутнім журналістам, так і людям, які не мають відношення до цієї спеціальності. Впродовж десяти років вона висвітлює глобальні проблеми, досліджуючи корупцію та торгівлю людьми для секс-експлуатації. Особлива увага приділяється її повнометражному документальному фільму під назвою «Ціна сексу», який журналістка презентувала студентам. Фільм довжиною у десять років… Нам вистачило перших десяти хвилин, щоб відчути та зрозуміти болісні переживання тих, хто, не підозрюючи про небезпеку, став на слизький та жорстокий шлях проституції.

Після перегляду невеликої частини фільму Мімі Чакарова розповіла про нелегкий шлях його «народження». Довгий час вона спілкувалася з дівчатами та жінками, яким вдалося повернутися з рабства до рідних місць. Не відразу вони «вилили душу» незнайомій людині, але згодом довірилися та дозволили знімати їх на камеру. Пані Мімі вважає, що саме довіра є одним з головних компонентів для справжнього журналіста. Вона проводила з ними багато часу, їздила до них у села, щоб краще прослідкувати за життям та поведінкою жінок. При цьому з її вуст не впало ні єдиного глумливого або грубого слова, бо вона до глибини душі перейнялася їхніми проблемами. За свою професійну діяльність Мімі Чакаровій не раз доводилося бути у небезпеці. З її слів ми дізналися, що жінка була «під пістолетом та ножем». «Коли я кудись приїжджаю, мене відразу запитують: «О Мімі, ти ще жива?», – ділиться з нами пані Чакарова.

Журналістське розслідування, дійсно, справа не для слабонервних. Та американка Мімі не є такою. Вона – справжній, відданий та серйозний фотожурналіст, документаліст. ЇЇ головна мета – відкрити очі суспільства на проблеми соціуму, досягти справедливості, об’єктивності у своїх матеріалах, фільмах, ідеях…

Студенти активно дискутували з Мімі Чакаровою, розпитували, як їй вдалося назбирати стільки інформації, яким чином вона домоглася інтерв’ю з потерпілими та їхніми клієнтами. Питання були цікавими та актуальними (приємно гості було, що із нею переважно спілкувалися грамотною англійською мовою). Присутні отримали знання у цій сфері, дізналися, де може підстерігати небезпека та як себе поводити, щоб не стати жертвою рабства. Суспільство, молодь повинні пишатися саме такими відважними журналістами, що не шкодують життя заради істинної правди!

Кристина Корінець,

кореспондент «Університетського Слова»

На світлинах: таким було нинішнє спілкування з американською гостею.

Світлини Дмитра Гуленка


Мімі Чакарова:«Найскладніша і найтриваліша річ, до якої треба докласти великих зусиль, – довіра журналістиці».

Після відвідин кафедри соціальних комунікацій, теплої зустрічі з ректором університету професором Вікторією Зарвою, столичні та американські гості завітали в найбільшу університетську аудиторію, де й проходило цікаве спілкування. Інтерв’ю, яке проходило у формі інтерактивної бесіди, під час якого всі могли задати питання і отримати вичерпну відповідь, записала і надіслала до «УС» студентка БДПУ Вікторія Лутчак.

***

- Чому Ви вирішили зняти фільм саме на цю тему, що ви дізналися особисто для себе, провівши таке солідне журналістське розслідування?

- Коли розпочала цей проект, я дуже мало щось знала про це. Думала, що найбільшою проблемою буде знайти цих дівчат, що втекли з сексуального рабства. Але в мене не було жодних здогадок, як вони відреагують на те, щоб погодитися знятися на камеру. Я хотіла розповісти про те, як саме проходить торгівля людьми. В більшості випадків, коли дівчину привозять в аеропорт і там її продають, вона бачить, що відбувається обмін грошима і зазвичай, того хто отримує прибуток в цей момент. Потім її відвозять до якоїсь квартири або борделю. Цей період психіатри називають часом, коли людина «ламається». Щоб зламати її розум й дух для того, щоб вона не втекла. І протягом цього часу, який може тривати 1 день, 2 тижні, місяць (залежно від того, наскільки дівчина хоче себе відстоювати). Жертву позбавляють їжі, б’ють, знущаються, закривають у темній кімнаті. Згодом відбувається групове зґвалтування, яке знімається на відео та фотографується. Все це робиться сутенерами для того, щоб у дівчини, навіть, не з’являлися думки про втечу, бо все відео вони «зобов’язуються» відправити батькам. Це й віднімає бажання.

- Як проходив сам процес зйомки?

- В деяких випадках я навіть не робила записів, а просто якийсь час проводила з майбутніми героїнями фільму. Ми зустрічалися в таємних притулках для жінок. Дівчата казали, що у неділю їдуть додому. Я в них питала, чи можна мені поїхати з ними. Вони відповідали, що в них немає що їсти та де мене розмістити. Я завжди казала, що привезу якусь їжу і буду спати на підлозі, взагалі, нема в цьому проблеми. І протягом якогось часу саме так, коли поводилася з кожною дівчиною, я вже перестала бути тільки журналісткою. Інколи питала дівчат, чому вони мені все це розповідають? Я вас, навіть, не питала про це. І відповідь завжди була однаковою: «Тому, що, я знаю, що ви мене не осудите і мені більше нікому це розповісти».

- Чи охоче дівчата погоджувались давати інтерв’ю на камеру?

- Найбільш складна і найтриваліша річ, до якої треба докласти великих зусиль, – це довіра журналістиці. Я не хочу, щоб про це забували. Тому, що багато хто з вас захоче обрати її в якості своєї майбутньої професії. Коли ви працюєте над чимось важливим, у вас є тільки два начальники – ви самі і та людина, яка сидить перед вами. Головною причиною того, що ви стали журналістом, є усвідомлення перебування на службі в суспільства. Я раніше ніколи не відчувала, що моє життя є важливіше за ту роботу, якій присвятила життя. Думаю, що кожна людина повинна знати, якою є ціль її життя. І яким буде ваш внесок у те, щоб зробити його кращим. Не тільки ваших дітей, але й інших.

- Яка головна мета документального фільму «Секс-трафік»?

- Цей фільм я робила для того, щоб його побачили молоді дівчата, а також хлопці. Вони повинні про це знати.

- Які ваші головні цінності в житті?

- Головними цінностями, для мене, є слова моєї матері, фільм був присвячений їй. Але, не дивлячись на те, і наскільки ненавидить мою роботу, вона розповіла мені та моєму братові про дуже важливі цінності, і це три речі: перше, ніколи не забувай, звідки ти походиш, друге – того, кого ти залишаєш, коли ідеш у світ з цього місця. і третє – завжди будь чесною. Я виросла в дуже маленькій сім’ї. Коли ми їхали звідти, з Болгарії, там жило 5 тисяч людей, зараз – всього 500 чоловік і більшість з них скоро має померти. Якщо б вони мали змогу покинути місце проживання, то поїхали б. Я часто замислювалася, щоб могло статися зі мною, коли б там зосталася? Тут йдеться про те, що одні дівчата обирають один шлях, другі – інший. Я думала, коли вже є освіта і професійні знання, маю щось зробити для них. Ми з одного покоління. І для мене не було різниці, звідки вони були родом: Придністров’я, Албанії, Молдови, Болгарії чи Чехії. Я все одно розумію їх культуру. Тому не було проблемою приїхати і це зробити.

- Чи вдалося все задумане перетворити у реальність?

- Кожен, хто каже вам, що абсолютно все здійснив, він вас обманює. Завжди є ще щось, що можна зробити.

- Хто Вам допомагав творити фільм? Це, мабуть, коштує великих грошей?

- Мій документальний фільм – це те, що в Штатах називають проектом, який був створений на ентузіазмі. Я викладала на факультеті журналістики повний день і завдяки цьому сплачувала всі рахунки. Протягом чотирьох років у мене не було стороннього фінансування проекту. Я сплачувала всі подорожі кредитною карткою. Зупинялась у своїх друзів. Їжа була недорога. Найдорожчими були перельоти та використання обладнання. Але, коли поверталася, то мусила виплатити усі борги. Як тільки все було сплачено, одразу купувала квиток. Все це стало для мене великим уроком. Я не мала змоги найняти собі охорону, а також взяти до себе в команду оператора. Все намагалася записувати сама. Інколи, щоб не летіти, використовувала потяг, або їздила автобусами. І знаєте, саме там відкривала для себе багато цікавого.

Вікторія Лутчак,

кореспондентка «Університетського Слова»



Поділитися:

  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • Blogger
  • Мой Мир
  • Одноклассники
  • Print
  • RSS
comments powered by HyperComments

Система OrphusЯкщо Ви знайшли помилку на сайті, просимо повідомити про це адміністратору. Виділіть текст з помилкою та натисніть комбінацію клавіш Ctrl+Enter. Дякуємо!

About Олександр Степаненко

In The Name Of The Moon!